|
|
От
|
Kron
|
|
|
К
|
Андю
|
|
|
Дата
|
28.03.2002 13:09:36
|
|
|
Рубрики
|
WWII; Армия;
|
|
Дискуссии? (+)
>Очень жаль, что вы живете НА Украине, да еще в её центре. Вам бы лучше, ИМХО, как достопамятному Миколе Середе, жить на "Квебекщине". Чесслово. :-|
Ну да, очень узнаваемый подход... Традиционный, так сказать... Ещё лучше - на Магаданщине или Соловках... Заметьте, я ни разу даже не намекнул на то, что "русским в Украине не место", а вы уже порываетесь меня выслать куда-нибудь...
А цифры-факты? Пожалуйста: вот вам соответствующая глава из Ореста Субтельного, вставлю в конце ответа. Почитайте, если интересно. Если сюда не влезет, я её, на всякий случай, положил в копилку, terror30.txt.
>А бандитов, ВНЕ ЗАВИСИМОСТИ от их национальности, я НЕНАВИЖУ, и любому поднявшему пистолет против законной власти и ее представителей, ИМХО, суд должен быть простой и скорый -- секир башка.
Это вы погорячились и не обдумали. Декабристы тоже войска против законной власти вывели... Кронштадтский мятеж... Варшавское восстание... Советские партизаны, если уж на всех примерять "вне зависимости от национальности"... Если собирать в мировой истории все примеры борьбы с "законной" властью, один только перечень этих примеров толстенную книгу составит...
ИМХО стОит семь раз подумать, прежде чем клеймо ставить...
(УКРАЇНА У ХХ СТОЛІТТІ, Орест Субтельний, Радянська Україна: драматичні 30-ті)
Великий терор
Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади
у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самовря-
дуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Система-
тично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити рес-
публіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав
на його шляху, підлягав ліквідації.
На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реаль-
ний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелі-
генція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовиць-
кими партіями 1917-1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фаб-
рикуючи "таємні антирадянські організації", застосовуючи фізичний і психологічний
терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюва-
них у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала
покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи
грунт до наступних арештів.
Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929-1930 рр., коли в належності
до таємної націоналістичної організації під назвою "Спілка визволення України"
(СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників
інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніков-
ського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу
Старицьку-Черняхівську. "Виявленій" організації приписувалася мета: за допомогою
чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективі-
зації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Викорис-
тавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки,
радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.
Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного
удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ,
під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її
видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти "буржуазних націона-
лістів". У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого
під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до
Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато
його колег і майже всі учні.
Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної пра-
вославної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви
були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митро-
полита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до
трудових таборів.
У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер
вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим,
їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опорту-
ністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х
роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному
за "ідеологічні помилки й прорахунки", тобто за те, що вони насправді чи за підоз-
рою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до
розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких
мас, а й навіть комуністичної верхівки.
У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937-
1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, "на Україні тридцять сьомий рік почався в
тридцять третьому". Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з
іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі спо-
вістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх
вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим
часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті
є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український на-
ціоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсут-
тєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих укра-
їнських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.
Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи
не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста - ці традиційні бази підтримки
комуністів - вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх
на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна
очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не прояви-
ла себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів Ук-
раїни "козлами відпущення" за провали 1932-1933 рр., Сталін наказав піддати їх
відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях
"Правди" та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в
проведенні зернозаготівель.
Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між
вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України - з іншого,
вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши
прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною.
Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив
своїм особистим представником на Україні, а фактично її "віце-королем", Павла
Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький
і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські
комуністи самі "правили бал" на Україні.
Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, про-
вести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чи-
новників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на україні-
заторів. Засудивши підкреслювання "національної специфіки" як "небажання під-
порядковуватися всесоюзним інтересам", він говорив про українізацію як про "куль-
турну контрреволюцію", націлену на розпалювання "національної ворожнечі в про-
летаріаті", на "ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської
культури".
Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи
зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само
кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націо-
нал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів прав-
ління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників
нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з
240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували
62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів.
До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з
Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію
України. Закрили експериментальний театр Курбаса "Березіль", а сам Курбас, як і
драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ
фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до
Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заареш-
тували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники,
такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.
Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комі-
саріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, ред-
колегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися "гніз-
дами націоналістів-контрреволюціонерів" і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р.,
підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, "виявивши націоналі-
стичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістич-
ної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота.
Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох ти-
сяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько
300 вчених і письменників".
Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти
політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток
стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії зви-
нувачували у "фашизмі", "троцькізмі". "відсутності більшовицької пильності" та
"зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами". В результаті між
січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев
зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. На-
віть Л. Троцький визнавав, що "ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого
роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Ук-
раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої
свободи й незалежності".
Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в ос-
новному спрямовані проти українців, то "Велика чистка" 1937-1938 рр. охопила весь
Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Ста-
ліна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почут-
тям незахищеності, рабської залежності й покори "великому вождеві", У низці по-
казових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі "бать-
ки-засновники" більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція,
що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала "змови" терористичних груп,
пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний ви-
рок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в си-
бірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас "зрадників", слідчі
НКВС зосереджувалися на питаннях: "Хто вас завербував?" і "Кого завербували
ви?". Отримані "визнання" часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сі-
мей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина
військового командування - єдина база потенційної опозиції.
І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших уда-
рів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективіза-
ції та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та
весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний ви-
конавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильно-
сті сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво
української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вима-
гав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р.
прибули три особистих представники Сталіна - Вячеслав Молотов, Микола Єжов і
Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора,
Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В ре-
зультаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заареш-
товано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули
майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали
близько 37 °о членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового
"віце-короля" Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія "була ви-
чищена до блиску".
НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, ко-
лишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там
родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кіль-
костях. Про масштаби "Великої чистки" свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під
час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937-1938 рр.
місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити за-
гальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Ада-
ма Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоло-
вік було страчено й десь від 3 до 12 млн заслано до таборів. У світлі вищезгаданих
чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно
високим.
До кінця 1930-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші
неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя
був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й про-
тестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емі-
сарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна
втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком про-
мисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у
розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпо-
рядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихоло-
щувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а
замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні.
Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче
оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республікан-
ську структуру Радянського Союзу.
Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськи-
ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з
Харкова було переведено до її традиційного центру - Києва. У 1936 р. Сталін повто-
рив свій хід. Напередодні "Великої чистки" він дарував народові СРСР нову консти-
туцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися грома-
дяни "буржуазних демократій". Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати
Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також
підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, по-
діливши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінсько-
го цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: "Жити стало кра-
ще, жити стало веселіше".