От Leopan
К Роман Алымов
Дата 15.12.2008 18:32:09
Рубрики Древняя история;

Аркаса читали?

Володимир Великий 980-1015

За Володимира, а потім ще за сина його Ярослава, держава Київська була найславнійша й найсильнійша за ввесь час. Ставши київським князем, Володимир позбірав усі українські землі та й инші, що до Київа належали, приборкав неслухняні землі, що не хотіли йому коритись і прилучив де-які нові, дальші. Так знаємо з літописи, що він ходив походом під Карпати, в теперішню Галичину, і забрав назад од Поляків українські міста Перемишль, Червень та инші на західньому пограниччю держави. За сі пограничні міста завжди була колотнеча Русинів з Поляками: Поляки підгарбували їх під себе, а київські князі йшли та одбивали. Так само мусів Володимир забрати назад свої землі і на Побужу, що підбили були Ятвяги (литовське племя). Певно під час тих походів заглянув Володимир і на полудневе згіря Карпаття, де тепер угорські Русини, бо воно теж належало до Київської держави. З тих часів ото задержалося у закарпатських Русинів наймення „Русин", „Руснак".

Приборкав Володимир і Вятичів та Радимичів, що були перестали слухатися його, ходив походом на Волзських Болгарів, але мабуть не мав великого там щастя. Літопись, згадуючи про сей похід, додає, що Добриня (дядько Володимира) так сказав Володимиру: „Я оглянув взятих в полон Болгарів – вони в чоботях (то б то великі пани, як на нас), дани нам давати не будуть – лучче шукаймо „лапотників" (таких, що в личаках ходять). За кілька літ Володимир мав уже величезну українсько-руську державу, що сягала від гір Карпатських до Кавказу, а на півночи до Волги, до великих озер, що недалеко теперішнього Петербурга. На місце бояр і намісників по великих городах по тих землях Володимир посадив своїх синів: він мав багато дітей, бо мав багато жінок. Так от в Новгороді посадив Вишеслава (потім Ярослава), в Пскові – Судислава, в Полоцьку – Ізяслава, в Смоленську – Станислава, у Турові (в Дреговицькій землі) – Святополка, в Володимирі (на Волині, певно разом з карпатською Русю й польським пограниччям) – Всеволода, в Тмуторокани (Полоне, кримські та кавказькі волости) – Мстислава, в Ростови (в землі давнішої Мери) Ярослава (потім Бориса), в Муромі (по Оці) – Гліба. Сам Володимир мав в своїх руках землі Полян, Сіверян, Радимичів та свіжо приборканих Вятичів. Тепер уже Київська держава була міцно звязана, бо була в руках одної князівської родини, хоч і тут бувало не без того, що той або инший син перестане слухатися й повстане проти батька. Се зробив наприклад Святополк, а пізніш Ярослав.

Але не тільки сим Володимир звязав усю державу, що порозсажував скрізь своїх синів – він захотів звязати її звязею иншою, добровільною, щоб городи та землі корилися київському князеві не тільки з страху перед його дружиною, але щоб бачили свою користь, свою вигоду з того, що належать до Київа. Для того він старався придобрити собі громаду: закликав на нараду громадських „старців"– людей старших, поважніших; крім того робив дуже часто бенькети й на них скликали людей з ріжних городів, усих прихожих годував та поїв. Обдаровував усячиною людей бідних, калік, сиріт. А з того всього пішла скрізь про нього слава, як про князя „ласкавого", прозивали його „ясним сонцем".

Але найважніщим ділом Володимира було те, що він завів на Руси христіянську віру. Правда, ще й перед Володимиром були на Руси христіяне; так от князь Аскольд був христіянин, за князя Ігоря була вже навіть у Київі церква св. Ілії, бабка Володимира Ольга була христіянка. Але Володимир задумав охрестити всю державу. Він добре розумів, що для державного життя христіянство матиме величезну вагу, бо сю віру заводить сам князь, правительство; духовенство буде держати руку князя, научатиме людей коритися князеви та шанувати його. З христіянством прийде на Русь освіта, наука і се ще дужче гуртуватиме людей коло Київа, столиці київської держави. Де-ж було позичити того христіянства? А певно, що у Візантії. В ті часи Візантійська держава для усих дрібніших та менш культурних народів здавалася чимсь величнім, якимсь немов світилом небесним і коли воно кине хоч проміньчик світла на якийсь „варварський" нарід, то то вже велика честь і слава для нього. Усі хилилися тоді перед величністю Візантії, бо й справді культура в ній була тоді висока. Ото-ж і Володимир захотів перейняти багато дечого з Візантії, щоб підняти силу й повагу своєї держави. Але переймаючи всячину, не міг він не перейняти звідти й христіянства. А тут як раз і добра нагода трапилась: грецькому імператорови Василєви сталася скрута, бо збунтовались проти нього його-ж війська. Він удався за поміччю до Володимира, а той одказує: добре, помочи дам, тільки оддаси за мене свою сестру Анну. Се була тяжка умова для імператора: де-ж таки, оддати „порфирородну доньку порфирородного імператора" за якогось північного варвара! Але не було иншої ради, і імператор згодився, тільки зажадав, щоб Володимир охрестився. Володимир теж згодився на се, пішов на поміч імператорови і врятував його. Але коли лихо минуло, імператор не додержав слова: не оддав за Володимира своєї сестри. Тоді Володимир вирушив походом у Таврію й там обложив грецький город Корсунь (недалеко теперішнього Севастополя). Се було року 988.

Греки заперлися у городі і так добре оборонялися, що Володимир, як не силкувавсь, нічого не міг їм заподіяти. На той час якийсь корсунянин Анастас чогось зрадив своїм і кинув до Володимирового стану стрілу із написом: „На схід сонця од города є криниця, а з неї проведена вода у город: одведи воду, і здобудеш місто". Так Володимир і зробив. Через згату мусіли корсунці оддати свій город, і Володимир увійшов у нього.

Тоді візантійський імператор побачив, що треба додержати обіцянки. Він вблагав свою сестру поїхати у Корсунь і одружитись із Володимиром, хоч вона дуже того не хотіла й казала, що їй смерть краща, ніж отой нелюб. Та проте послухалась брата й поїхала. Там у Корсуні й відбулося весілля її з Володимиром, а Корсунь Володимир вернув Грекам немов дарунок за жінку. Де саме охрестився Володимир, напевне не знаємо, але найскоріш таки у Киіві, і то ще перед походом на Корсунь.

Незабаром після того Володимир, покликавши з Візантії митрополита та священиків, став заводити христіянство в своій державі – перш за все у Київі. Літописець оповідає, що грецький митрополит з священиками похрестили людей у Дніпрі: матері й батьки держали малих дітей на руках. Як скінчилась церемонія, усім новохрещеним понадівали хрести. Після того пішли священики по инших городах та деяких селах хрестити людей.

Сам Володимир тим часом пішов на Волинь, куди приїхав до його єпископ (архиєрей) і вони там теж заводили христіянство. На Волині князь збудував город і назвав на своє імя Володимиром (Волинським), а в ньому постановив церкву пресвятої Богородиці. Так ширив Володимир нову віру, але ще довго, більш як 300 літ після нього, було ще багато в Київській державі людей, що держалися своєї старої прадідівської віри.

Багато мав клопоту Володимир з Печенігами. В кінці Х віку та на початку XI вони безнастанно нападали на Полянську землю й робили величезну шкоду. Про ті печенізькі войни чимало оповідає найдавніща літопись так, як розсказували про те старі люде.

Одного разу, говорить літопись, Печеніги прийшли під Київ, і Володимир вийшов проти них з своєю дружиною; обидва війська зійшлись і стали одно проти одного на річці Трубежі, але ніхто перший не хотів переходити її. Тоді печенізький князь став на тім боці, на крутім березі і почав гукати на Володимира. Як Володимир вийшов, то печенізький князь сказав йому: „як ми маємо воювати та вбивати людей своїх, висилай краще, кого хочеш, з дружини своєї, – нехай побореться із силачем моїм; як що твій поборе, то ми підемо собі у свої степи й три роки не займатимемо вас; а якщо подужає мій, то ми три роки будемо грабувати землі ваші. Володимир пристав на се і повернувшись до свого табору, зібрав раду та почав питати, чи не знає хто такого чоловіка, що зміг би подужати Печеніга. Вийшов тоді до князя дідок один та й каже: „у мене пятеро синів, князю; чотирі у твоїй дружині, а пятий, найменший – Микита, чинбарює дома, бо з його вийшов добрий кожумяка: той піде боротися, бо сильно дужий". Покликали до князя того Микиту кожумяку, і схотів князь уперед спробувати його силу. От привели бугая, дуже роздратували його, і став той бугай ревти та ганятися за людьми; розігнавшись, він був кинувся на князя. Тоді підскочив до нього Микита, ухопив його збоку за шкуру та й спинив його, аж вирвав з мясом шматок шкури, скільки захопив у жменю. Князь був дуже радий, що знайшовся такий силач, і на завтра звелів йому вийти боротися. З ранку зійшлися обидва війська, а на середину вийшли борці. Печеніг – великого зросту чоловік, собою дуже страшний, – засміявсь з Микити, бо то був росту невеличкого, але кремязний чоловяга. Счепилися борці, й згріб Микита того Печеніга у оберемок, та так здавив його, що той і помер у його в обіймах. Тоді кинув ним мертвим об землю, та й наступив ногою наголову. Зраділа й загомоніла Володимирова дружина, а Печеніги, перелякавшись, стали тікати. На місці тому, де вони боролися, постановив Володимир город і найменував його Переяслав, себ-то місце, де він перейняв славу од Печенігів. Таку легенду переказує літопись.

Другого разу ізнов Печеніги прийшли в Полянську землю і напали на город Васильїв (тепер Васильків), що Володимир назвав його так на своє христіянське імя. У тому Васильїві раніш, як ще Володимир був поганином, були його тереми, а в них жили його жінки. Володимир вийшов проти Печенігів з невеликою дружиною, але Печеніги її розбили, а сам князь ледве втік.

Ще одну легенду переказує літопись – про те, як Печеніги не могли взяти города Білгорода (недалеко од Київа, тепер село Білгогородка). Він був добре обгорожений, і одразу взяти його було не легко, то Печеніги облягли місто й хотіли взяти його голодом. Довго так сиділи вони кругом города, а місто усе не піддавалося. Обридло Печенігам те сидіння й вони послали своїх послів сказати, щоб городяне піддалися їм, бо все одно вони замучать їх усіх голодом та згагою. Тоді Білгородці одказали їм таке: „завтра ми пришлемо до вас десять своїх чоловіка у заставу, а ви пришліть нам десять своїх, щоб вони подивилися, чому ми вам не піддаємося й ніколи не піддамо міста". На раді-ж, що була перед тим у Білгородців, один дідок присовітував їм от що зробити: „зберіть, каже, із кожної хати хоч по жмені вівса та пшениці, а в кого нема, то хоч висівок яких, та все те несіть до мене". Назбірали – де хто що знайшов, та й поприносили; із усього того наварив дід кисілю й звелів викопати глибоку яму; у ямі на дні поставив він великий переріз і всипав туди той кисіль; зверху опорядили ту яму, наче криницю, і поставили журавля з цебром. Так само зробили й другу яму, тільки у переріз всипали меду, що знайшли у княжім льоху й розвели його водою. Як прийшли печеніжські посли, то Білгородці повели їх до тих криниць і з однієї витягли кисілю, а з другої – меду, та й кажуть: „Дивіться самі: чого ми маємо піддавати вам місто, коли земля дає нам і харчі й питво!" Здивувалися Печеніги, насипали того кисілю й меду у кухлики тай понесли до свого князя й розказали йому, що ось яке диво є у сьому городі. Повірив князь, випустив білгородських заручників, зняв облогу з города й подавсь у степ.

Багато клопоту мав Володимир з сими Печенігами. Давніще Полянська земля з полудня мала городи по річці Роси, а тепер довелося Володимирови сипати вали та ставити городки ближче до Київа – по річці Стугні та Ірпеню (на р. Ірпеню він зміцнив отой Білгород, що про нього була мова). Так само й з лівого боку Дніпра, щоб забезпечити себе од Печенігів, понасипав Володимир валів і понаставляв городків три ряди – по річках Сулі, Трубежу й Сейму. А щоб ті городки не стояли пусткою, то Володимир сажав там людей з инших північних українських та білоруських земель.

Володимир, після того як охрестився, не ходив вже в далекі походи, а дбав про спокій і порядок в своїй державі та ще одбивався до Печенігів. Жив у злагоді з царями візантійськими, бо таки доводився їм родичем по жінці; так само був у миру із польським князем Болеславом Хоробрим, з угорським Стефаном та чешським Ольдрихом.

У Володимира од ріжних жінок було, крім дочок, дванадцятеро синів. Од Рогніди був у нього син Ізяслав. Як вже була мова попереду, Рогніду Володимир узяв собі силомиць, убивши її батька і братів. Сього не могла вона йому по смерть свою забути і все дожидалася тільки нагоди, щоб помститись за батька свого. Раз у-ночі – оповідає літописець – як Володимир спав, вона ніби-то підійшла до його ліжка й мечем хотіла зарубати його, але він прокинувся й вхопив її за руку. На другий день Володимир звелів їй одягти дороге убрання й дожидатися його. Вона догадалася, що князь хоче покарати її на смерть і прибравшись, вивела із собою за ручку малого сина свого Ізяслава, котрий держав у рученятах меч. Скоро увійшов Володимир, підступив до його маленький Ізяслав і промовив: „Батьку, ти тут не один!" а Рогніда сказала, показуючи на сина: „хоч ти й вбєш мене, так за мене є кому помститись!" Володимир пішов і порадившись з дружиною своєю, пустив Рогніду од себе й оддав їй батьківщину, город Полоцьк, де вона жила із сином своїм до смерти. Ізяслав зоставсь у Полоцьку і почав собою осібний рід Полоцьких князів. Инших синів своїх, ще за життя, Володимир порозсажував по всій державі (де саме – була мова раніш). Умираючи, він покинув в руках синів величезну київську державу.

Помер Володимир 15 липня (юля) 1015 року, у селі Берестові, де тепер стоїть Печорська Лавра. Поховали його у Десятинній церкві, поруч з жінкою Анною, що вмерла кілька літ раніш. Його, так само як і бабку його, княгиню Ольгу, православна церква почитує за святого.

http://exlibris.org.ua/arkas/period_2.html
От Администрация (wolfschanze)
К Leopan (15.12.2008 18:32:09)
Дата 15.12.2008 22:48:32

А теперь переведите на русский (-)
От Leopan
К Администрация (wolfschanze) (15.12.2008 22:48:32)
Дата 16.12.2008 11:55:25

Может не совсем точно, но смысл правильный

Владимир Великий 980-1015

При Владимире, а потом еще при его сыне Ярославе, государство Киевское было самым известным и самым сильным за все время существования. Став киевским князем, Владимир собрал все украинские земли и другие, что к Киеву примыкали, укротил непослушные земли, которые не хотели ему повиноваться, и присоединил некоторые новые, которые были далеко от Киева. Так знаем из летописи, что он ходил походом под Карпаты, в теперешнюю Галичину, и забрал назад от Поляков украинские города Перемышль, Червень и другие на западном пограничье государства. За эти пограничные города всегда была потасовка Русинов с Поляками: Поляки захватывали их под себя, а киевские князья шли и отбивали. Так же Владимир забрал назад свои земли и на Побужье, которые на некоторое время захватили Ятвяги (литовское племя). Вероятно во время тех походов заглянул Владимир и на южные отроги Карпат, где теперь венгерские Русины, потому что оно тоже принадлежало к Киевскому государству. С тех времен закарпатских Русинов стали называть „Русин", „Руснак".

Укротил Владимир и Вятичив и Радимичей, которые перестали слушаться его, ходил походом на Волжских Болгаров, но по-видимому не имел большого там счастья. Летопись, вспоминая о том походе, добавляет, что Добрыня (дядя Владимира) так сказал Владимиру: „Я осмотрел взятых в плен Болгаров – они в сапогах (то бы то большие господа, как на нас), дани нам давать не будут – лучше ищем „лапотників" (таких, что в лаптях ходят). За несколько лет Владимир имел уже огромное украинско-русское государство, которое достигало от гор Карпатских до Кавказа, а на севере до Волги, и до больших озер, что недалеко теперешнего Петербурга. На место бояр и наместников по большим огородам по тем землям Владимир посадил своих сыновей: он имел много детей, потому что имел много женщин. Так вот в Новгороде посадил Вишеслава (потом Ярослава), в Пскове – Судислава, в Полоцку – Изяслава, в Смоленске – Станислава, в Туровых (в Дреговицкий земле) – Святополка, во Владимире (на Волыни, вероятно вместе с карпатской Русю и польским пограничьем) – Всеволода, в Тмуторокани (Полоне, крымские и кавказские волости) – Мстислава, в Ростови (у земли более давней Мэры) Ярослава (потом Бориса), в Муроме (по Глазу) – Глеба. Сам Владимир имел в своих руках земли Полян, Сиверян, Радимичей и только что укрощенных Вятичив. Теперь уже Киевское государство было крепко связано, потому что была в руках одной княжеской семьи, хоть и здесь бывало не без того, что тот или другой сын переставал слушаться и восставал против отца. Это сделал, например, Святополк, а позже - Ярослав.
Но не только этим Владимир связал все государство, что рассадил везде своих сыновей – он захотел связать ее связью другой, добровольной, чтобы города и земли повиновались киевскому князю не только из страха перед его дружиною, но, чтобы видели свою пользу, свою выгоду с того, что принадлежат Киеву. Для того он старался задобрить общество: призывал на совещание общественных „старцев"– людей старших, более почтенных; кроме того делал очень часто банкеты и на них сзывали людей из разных городов, всех прихожих кормил и поил. Одаривал людей бедных, калек, сирот. А с того всего пошла везде о нем слава, как о князе „ласковом", прозывали его „ясным солнцем".
Но самым важным делом Владимира было то, что он завел на Руси христианскую веру. Правда, еще и перед Владимиром были на Руси христиане; князь Аскольд был христианин, при князе Игоре была уже в Киеве церковь св. Ильи, бабка Владимира Ольга была христианка. Но Владимир задумал окрестить все государство. Он хорошо понимал, что для государственной жизни христианство будет иметь огромный вес, потому что сию веру заводит сам князь, правительство; духовенство будет держать руку князя, будет учить людей повиноваться князю и уважать его. Из христианством придет на Русь образование, наука и сие еще сильнее будет собирать людей вокруг Киева, столицы киевского государства. Где же было одолжить это христианство? А вероятно, что в Византии. В те времена Византийское государство для всех более мелких и менее культурных народов казалась чем-то величественном, каким-то словно светилом небесным и когда оно бросит хоть лучик света на какой-то „варварский" народ, то уже большая честь и слава для него. Все клонились тогда перед величеством Византии, потому что и в самом деле культура в ней была тогда высока. Поэтому и Владимир захотел перенять много кое-чего из Византии, чтобы поднять силу и уважение своего государства. Но перенимая оттуда всякий опыт, не мог он не перенять оттуда и христианства. А здесь как раз и благоприятный случай случился: греческому императору Василию стало тяжело, потому что взбунтовались против него его же войска. Он обратиллся за помощью к Владимиру, а тот отвечает: хорошо, помощь дам, только отдашь за меня свою сестру Анну. Сие было тяжелое условие для императора: все-таки, отдать „порфирородну дочку порфирородного императора" за какого-то северного варвара! Но не было другого выхода, и император согласился, только затребовал, чтобы Владимир окрестился. Владимир тоже согласился на сие, пошел на помощь императору и спас его. Но когда беда минула, император не сдержал слова: не отдал за Владимира своей сестры. Тогда Владимир отправился походом в Таврию и там осадил греческий огород Корсунь (недалеко теперешнего Севастополя). Сие было году 988.

Греки закрылись в городе и так хорошо оборонялись, что Владимир, как не давил силою, ничего не мог им сделать. В это время какой-то корсунянин Анастас почему-то предал своих и бросил в лагерь Владимира стрелу с надписью: „На восход солнца от города есть колодец, а из нее проведена вода в огород: отведи воду, и получишь город". Так Владимир и сделал. Через жажду вынуждены были корсунцы отдать свой город, и Владимир вошел у него.
Тогда византийский император увидел, что нужно сдержать обещания. Он уговорил свою сестру поехать в Корсунь и жениться с Владимиром, хоть она очень того не хотела и говорила, что ей смерть лучше, чем тот нелюбимый. Но однако послушалась брата и поехала. Там в Корсуни и состоялась свадьба ее с Владимиром, а Корсунь Владимир вернул Грекам словно подарок за женщину. Где именно окрестился Владимир, наверное не знаем, но скорее всего все-таки в Киеве, и то еще перед походом на Корсунь.
Вскоре после того Владимир, позвав из Византии митрополита и священников, стал заводить христианство в своем государстве – прежде всего в Киеве. Летописец повествует, что греческий митрополит со священниками окрестили людей в Днепре: матери и родители держали малых детей на руках. Как окончилась церемония, всем новокрещенным понаделали кресты. После того пошли священники по другим городам и некоторым селам крестить людей.

Сам Владимир между тем пошел на Волынь, куда приехал к нему епископ (архиерей) и они там тоже заводили христианство. На Волыни князь построил город и назвал на свое имя Владимиром (Волынским), а в нем постановил церковь пресвятой Богородицы. Так расширял Владимир новую веру, но еще долго, более чем 300 лет после него, было еще много в Киевском государстве людей, которые держались своей старой прадедовской веры.

Много имел хлопот Владимир с Печенегами. В конце Х века и в начале XI они безнаказанно нападали на Полянские земли и наносили огромный вред. О тех печенежских войнах достаточно много повествует самые старые летописи и рассказывали о том старые люди.

Однажды, говорит летопись, Печенеги пришли под Киев, и Владимир вышел против них со своей дружиной; оба войска сошлись и стали одно против одного на реке Трубеже, но никто первый не хотел переходить ее. Тогда печенежский князь стал на той стороне, на крутом берегу и начал звать Владимира. Как Владимир вышел, то печенежский князь сказал ему: „зачем мы должны воевать и убивать людей своих, высылай лучше, кого хочешь, из дружины своей, – пусть поборется с силачом моим; если твой поборет, то мы пойдем себе в свои степи и три года не будем трогать вас; а если осилит мой, то мы три года будем грабить земли ваши. Владимир согласился на сие и вернувшись к своему лагерю, собрал совет и начал спрашивать, не знает ли кто такого мужчины, который смог бы осилить Печенега. Вышел тогда к князю дедушка один да и говорит: „у меня пятеро сыновей, князю; четверо в твоей дружине, а пятый, наименьший – Никита, работает дома дома, потому что из его вышел добрый кожемяка: он и пойдет бороться, потому что очень сильный". Позвали к князю того Никиту-Кожемяку, и захотел князь вперед попробовать его силу. Вот привели бугая, очень сильно разозлили его, и стал тот бугай реветь и гоняться за людьми; разогнавшись, он было ринулся на князя. Тогда подскочил к нему Никита, ухватил его сбоку за шкуру да и остановил его, аж вырвал с мясом кусок шкуры, сколько захватил в горсть. Князь был очень рад, что нашелся такой силач, и на завтра велел ему выйти бороться. С утра сошлись оба войска, а на середину вышли борцы. Печенег – большого роста человек, собой очень страшный, – увидев Никиту, тот рассмеялся, потому что тот был роста небольшого, но сильный человек. Сцепились борцы, и сгреб Никита того Печенега в охапку, да так сдавил его, что тот и умер в его в объятие. Тогда бросил его мертвым на землю, да и наступил ногой на голову. Обрадовалась и зашумела Владимирова дружина, а Печенеги, испугавшись, стали убегать. На месте, где они боролись, постановил Владимир город и именовал его Переяслав, то есть место, где он перенял славу от Печенегов. Такую легенду пересказывает летопись.
Второго раза снова Печенеги пришли в Полянские земли и напали на город Васильев (теперь Васильков), который Владимир назвал его в честь своего христианского имени. В этом Васильеве раньше, как еще Владимир был поганином, были его терема, а в них жили его женщины. Владимир вышел против Печенегов с небольшой дружиной, но Печенеги ее разбили, а сам князь едва убежал.
Еще одну легенду пересказывает летопись – о том, как Печенеги не могли взять города Белгорода (недалеко от Киева, теперь село Белогородка). Он был хорошо огороженный, и сразу взять его было не легко, то Печенеги обложили город и хотели взять его голодом. Долго так сидели они вкруг города, а город все не поддавалось. Надоело Печенегам то сидение и они послали своих послов сказать, чтобы горожане поддались им, потому что все равно они замучат их всех голодом и жаждою. Тогда Белогородцы ответили им так: „завтра мы пришлем к вам десять своих мужчины в залог, а вы пришлите нам десять своих, чтобы они посмотрели, почему мы вам не поддаемся и никогда не сдадим города". На совете, что был перед тем у Белогородцев, один дедушка посоветовал им вот что сделать: „соберите, говорит, из каждого дома хоть по горсти овса и пшеницы, а у кого нет, то хоть высевков которых, и все то несите ко мне". Насобирали – где кто что нашел, да и принесли; из всего того наварил дед киселя и велел выкопать глубокую яму; в яме на дне поставил он большой перерез и всыпал туда тот кисель; сверху снарядили ту яму, как будто колодец, и поставили журавля с бадьей. Так же сделали и вторую яму, только в перерез всыпали меду, что нашли в княжеском погребе и развели его водой. Как пришли печенежские послы, то Белогородцы повели их к тем колодцам и из одной вытянули киселя, а из второго – меду, да и говорят: „Смотрите сами: чего мы должны отдавать вам город, когда земля дает нам и пищу и питье!" Удивились Печенеги, насыпали того киселя и меду в кружечки тай понесли к своему князю и рассказали ему, что вот какое чудо есть в сим огороде. Поверил князь, выпустил белгородских заложников, снял осаду из города и подался в степь.
Много хлопот имел Владимир с сими Печенегами. В старые времена Полянская земля на юге имела города по реке Рось, а теперь пришлось Владимиру насыпать валы и ставить городки ближе к Киеву – по реке Стугне и Ирпеню (на р. Ирпень он укрепил тот Белгород, что о нем была речь). Так же и с левой стороны Днепра, чтобы обеспечить себя от Печенегов, понасыпал Владимир валов и понаставлял городков три ряды – по рекам Суле, Трубежу и Сейму. А, чтобы те городки не стояли пустые, то Владимир сажал там людей из других северных украинских и белорусских земель.
Владимир, после того как окрестился, не ходил уже в далекие походы, а заботился о покое и порядке в своем государстве да еще отбивался от Печенегов. Жил в согласии с царями византийскими, потому что таки приходился им родственником по женщине; так же был в миру с польским князем Болеславом Храбрым, с венгерским Стефаном и чешским Ольдрихом.

У Владимира од разных женщин было, кроме дочерей, двенадцать сыновей. От Рогнеды был у него сын Изяслав. Как уже говорилось ранее, Рогнеду Владимир взял себе силою, убив ее отца и братьев. Сего не могла она ему по смерть свою забыть и все дожидалась только случая, чтобы отомстить за отца своего. Раз ночью – повествует летописец – как Владимир спал, она будто-то подошла к его кровати и мечом хотела зарубить его, но он проснулся и ухватил ее за руку. На второй день Владимир велел ей одеть дорогой наряд и дожидаться его. Она догадалась, что князь хочет наказать ее на смерть и убравшись, вывела с собой за ручку малого сына своего Изяслава, который держал в рученьках меч. Скоро вошел Владимир, подступил к нему маленький Изяслав и сказал: „Батьку, ты здесь не один!" а Рогнеда сказала, показывая на сына: „хоть ты и убьешь меня, так за меня есть кому отомстить!" Владимир пошел и посоветовавшись с женой своей, отпустил Рогнеду от себя и отдал ей ее родину, город Полоцк, где она жила с сыном своим до смерти. Изяслав остался в Полоцку и начав с себя род Полоцких князей. Других сыновей своих, еще при жизни, Владимир рассадил по всему государству (где именно – была речь раньше). Умирая, он оставил в руках сыновей огромное киевское государство.

Умер Владимир 15 июля (юля) 1015 года, в селе Берестове, где теперь стоит Печерская Лавра. Похоронили его в Десятинной церкви, рядом с женщиной Анной, которая умерла на несколько лет раньше. Его, так же как и бабку его, княгиню Ольгу, православная церковь почитает как святых.
От Любитель
К Leopan (15.12.2008 18:32:09)
Дата 15.12.2008 19:22:45

Это Вы к чему, пардон?

Решили в очередной раз повеселить публику "украинскими землями" в 10-м веке?
От Leopan
К Любитель (15.12.2008 19:22:45)
Дата 16.12.2008 11:58:17

С учетом того, что Аркас был русским адмиралом, а его труд был издан

в Санкт-Петербурге - он уже этим интересен.
То, что у него каша в книге еще не означает, что его не надо читать.